Nym з гордістю представляє своє останнє дослідження стану глобальної цензури. Розгорнутий звіт «Цензура без кордонів: деконструкція міфу про протистояння Заходу і Сходу» буде опублікований у двох частинах. Прочитайте повний звіт тут.
На початку розвитку Інтернету багато вчених і політиків вважали, що цифрові мережі знімуть кордони і сприятимуть вільному обміну інформацією в усьому світі, що в кінцевому підсумку послабить цензуру з боку держави і демократизує інформацію. Кібер-лібертаріанські мислителі уявляли Інтернет як безмежну сферу, де інформація виходить за межі національних кордонів та авторитарних обмежень. На противагу цьому, кібер-патерналістські та кібер-реалістські погляди передбачали, що держави та потужні приватні інтереси знайдуть способи контролювати та маніпулювати цим засобом, так само як вони це робили з традиційними друкованими та телерадіомовними засобами. Протягом останніх трьох десятиліть досвід підтвердив правильність останньої точки зору: онлайн-цензура не тільки збереглася, але й еволюціонувала, набувши нових форм і засобів, що істотно відрізняються від традиційних офлайн-методів.
Традиційна цензура часто включала попередній перегляд публікацій, заборону книг, закриття газет, фізичне залякування або конфіскацію друкарських верстатів. Сьогоднішня цифрова цензура виходить далеко за межі таких явних і локальних тактик. Він використовує унікальні характеристики Інтернету – його швидкість, масштаб, глобальний охоплення та алгоритмічні механізми сортування – для забезпечення контролю над інформацією. Державні органи тепер можуть використовувати централізовані «брандмауери» та технічні системи фільтрування для блокування цілих ділянок глобальної мережі, як це видно на прикладі таких моделей, як «Великий китайський брандмауер» та, нещодавно, заходи Росії щодо забезпечення суверенітету в Інтернеті. Недержавні суб'єкти, від екстремістських угруповань до корпоративних лобістів, можуть чинити більш тонкий вплив, формуючи те, що бачать користувачі, за допомогою таких тактик, як організовані кампанії дезінформації або тихий тиск на платформи з метою зниження рейтингу певних тем.
Наприклад, у період з 2012 по 2019 рік російська влада заблокувала понад 4,1 мільйона інтернет-ресурсів без судового рішення, продемонструвавши, як легко держава може контролювати доступ до цифрових ресурсів. Подібним чином, заборона Вікіпедії в Туреччині в 2017 році змусила користувачів, які шукали базову інформацію, зіткнутися з раптовими, законодавчо встановленими перешкодами, що підкреслило, як цілі галузі знань можуть бути раптово закриті.
В останні роки, коли держави з авторитарними нахилами вдосконалили свої методи цензури, ці методи почали поширюватися на міжнародному рівні. Сучасна цензура вже не покладається виключно на грубу силу, таку як масові арешти чи закриття газет; вона також проявляється через складні інфраструктури спостереження та тонкі алгоритмічні маніпуляції. Наприклад, обладнання для спостереження від китайських компаній, таких як Hikvision і Huawei, зараз використовується в десятках країн по всьому світу, а російська технологія, сумісна з SORM, тихо поширюється в колишніх радянських республіках і за їх межами. Таке глобальне поширення методів контролю інформації, від блокування за ключовими словами до стратегічного пониження рейтингу голосів незгодних, свідчить про те, що цензура стала не тільки транснаціональною, а й глибоко вкорінилася в політичну економіку експорту технологій та впливу.
Однак ця розповідь не враховує той факт, що західні демократії також докладають зусиль для регулювання дезінформації та підвищення відповідальності платформ, що є надзвичайно важливим для протидії шкоді, яку завдають демократичним процесам та маргіналізованим групам. Однак ці ініціативи викликають питання щодо непередбачуваних наслідків для свободи вираження поглядів, ставлячи під сумнів просту дихотомію між «вільним Заходом» та «авторитарним Сходом». Як показують останні дебати щодо заборони TikTok у США, дотримання вимог та доступ до даних користувачів не є виключно східною проблемою. Західні держави також використовують економічні та безпекові аргументи, щоб впливати на поведінку платформ і, можливо, обмежити свободу вираження поглядів в Інтернеті.
У західних демократіях механізми цензури еволюціонували і стали більш прихованими та технологічними. Прикладом такої зміни є закон Німеччини NetzDG, прийнятий у 2018 році. Розроблений для боротьби з мовою ненависті та незаконним контентом у соціальних мережах, NetzDG встановлює суворі терміни для видалення контенту та значні штрафи за недотримання вимог. Хоча ця функція призначена для захисту користувачів від шкідливого контенту, критики стверджують, що вона стимулює надмірне видалення та обмежує законну свободу вираження думок, особливо думок меншин або тих, хто має іншу думку.
A Simplistic Index Overlooking the Complexities of Soft Censorship
У той час як VPN покладаються на відомі вихідні сервери (які часто блокуються або обмежуються), мікснети динамічно перемішують і рандомізують маршрутизацію, що значно ускладнює блокування авторитарними структурами.
Так — завдяки інкапсуляції зашифрованого трафіку та приховуванню взаємозв'язків між джерелом і пунктом призначення за допомогою багаторівневого трафіку-прикриття, мікснети запобігають ідентифікації або блокуванню потоків HTTP/HTTPS суб'єктами цензури на рівні інтернет-провайдерів.
Мікс-вузли, що управляються волонтерами та підтримуються за допомогою стейкінгу або токенів, диверсифікують можливості виходу, дозволяючи користувачам у регіонах з жорсткою цензурою підключатися через географічно розподілену інфраструктуру.
Протокол Nym підтримує адаптивну маршрутизацію та обробку відключень вузлів — швидке перенаправлення трафіку через вузли, що не зазнали впливу, для підтримки зв'язку під час масштабної цензури.
Користувачі можуть підтвердити, що мають дозвіл на використання послуг, захищених від цензури, не розкриваючи свою особу чи відбитки клієнта, що робить анонімний доступ можливим навіть в умовах обмежувальних режимів.
З поширенням неправдивої, дезінформації та шкідливої інформації (MDM) у США, розмежування між захистом свободи слова та забезпеченням цифрової безпеки стає все тоншим
NymVPN — це перший додаток, що використовує «шум» для захисту ваших онлайн-трафікових шаблонів від спостереження AI.
1 хв читання
Спрощений індекс, що не враховує складності м'якої цензури
Алгоритмічна маніпуляція, така як приховані заборони, відбір новин та пониження рейтингу контенту, стала основною формою цензури в демократичних суспільствах. Хоча ці приховані втручання подаються як «контроль якості» або «оптимізація користувацького досвіду», вони можуть систематично маргіналізувати голоси незгодних та критичний контент, особливо коли вони керуються «запитами» уряду або політичними сигналами від регуляторних органів. Більше того, відсутність прозорості в алгоритмічній модерації означає, що громадяни ліберальних демократій можуть ніколи не дізнатися, що їхні висловлювання були обмежені або їхні дописи були приховані, що фактично створює приховані ієрархії висловлювань, які мовчки відтворюють авторитарний стиль контролю.
Еволюція цензури в цифрову епоху
На відміну від традиційної цензури, яка може бути грубою і легко впізнаваною, онлайн-цензура може бути непрозорою і важко вловимою. Глобалізована структура Інтернету дозволяє здійснювати різноманітні та багаторівневі втручання:
Технічна цензура передбачає пряме втручання в базову інфраструктуру. Це включає блокування DNS, фільтрування IP-адрес та використання технології Deep Packet Inspection (DPI) для виявлення та блокування трафіку, пов'язаного з політично або культурно чутливим контентом. Якщо класична цензура полягала у фізичному вилученні тиражу газети, то сьогодні режими можуть «витягнути віртуальну вилку» або уповільнити трафік у певних регіонах, як це спостерігалося в випадках, коли Росія, Китай або Іран регіонально призупинили мобільний інтернет, щоб придушити заворушення.
Алгоритмічні та платформені засоби контролю: Приватні компанії, що управляють соціальними мережами, пошуковими системами та магазинами додатків, застосовують політику модерації, яка визначає, що буде відображатися, що буде популярним або «рекомендованим». Іноді це відбувається добровільно, як у випадку корпоративних «правил спільноти», що відображають цінності компанії та стратегії захисту бренду. Інколи це відбувається внаслідок тиску з боку держави, наприклад, вимоги до іноземних технологічних компаній дотримуватися місцевих законів щодо того, що можна, а що не можна публікувати, або внаслідок тонких ринкових стимулів, які сприяють певним точкам зору. Наприклад, російська модель базується на поєднанні законодавчих повноважень та позаправового тиску на інтернет-провайдерів та платформи. Аналогічно, китайський випадок показує, що платформи використовують армії «контролерів контенту» або коментаторів «партії 50 центів» для формування дискурсу відповідно до уподобань держави. У західному контексті алгоритмічне втручання часто діє більш приховано. Наприклад, рішення Facebook знизити пріоритетність політичного контенту у своїй стрічці новин у 2021 році призвело до зменшення видимості як активістських кампаній, так і незалежних ЗМІ, що викликало занепокоєння щодо здатності платформи тихо формувати суспільний дискурс під прикриттям модерації контенту.
Самоцензура та вплив на поведінку: На відміну від старих систем, де мовчання громадян могло бути вимушеним через реальну загрозу арешту або насильства, в цифрову епоху користувачі можуть добровільно цензурувати себе через стримуючий ефект повсюдного спостереження, вимоги щодо реєстрації особи або невизначеність щодо модерації платформ. Широке поширення мови ненависті, фейкових новин або законів про «екстремістські» висловлювання – таких як російські законодавчі положення про «екстремістські матеріали» або неоднозначні, але суворо дотримувані китайські вказівки щодо підривної інформації – створює середовище, в якому користувачі внутрішньо приймають обмеження. Подібним чином, у західних контекстах страх бути заблокованим або втратити пріоритетність контенту в алгоритмі через поширення немейнстрімних, критичних або політичних думок може стримувати користувачів від участі у відкритих дискусіях. Ця прихована форма цензури змушує людей самостійно контролювати свої висловлювання, уникаючи суперечливих тем, щоб зберегти видимість і охоплення аудиторії, що фактично віддзеркалює репресивні наслідки, які спостерігаються в більш відверто авторитарних режимах.
В останнє десятиліття зростання глобальної взаємопов'язаності, як це не парадоксально, супроводжувалося вдосконаленням методів цензури. Уряди посилаються на національну безпеку та культурну цілісність як на підстави для розширення своїх інструментів, тоді як приватні платформи аргументують необхідність модерації контенту як засіб боротьби з дезінформацією та мовою ворожнечі. Результатом є надзвичайно складне середовище, в якому численні актори – держави, корпорації, групи громадянського суспільства – розширюють і звужують межі допустимого дискурсу.
На даний момент вивчення онлайн-цензури є надзвичайно важливим з кількох причин. По-перше, зростаюча конвергенція цифрових комунікаційних технологій з усіма аспектами соціального, економічного та політичного життя посилює вплив контролю над інформацією. По-друге, у міру того як демократичні країни борються з викликами дезінформації та екстремістського контенту, межа між законною модерацією та прихованою цензурою стає все більш розмитою, тому надзвичайно важливо розуміти нюанси таких втручань. По-третє, у міру вдосконалення мережевих авторитарних режимів, які іноді експортують свої методи або надихають інші держави на запровадження подібних заходів контролю, розуміння цих методів стає надзвичайно важливим для збереження відкритого глобального інформаційного середовища.
Аналітична модель, розроблена в цьому звіті, розглядає цензуру як безперервний процес. З одного боку, існує «жорстка цензура», прикладом якої є повне блокування інформації, заборонені веб-сайти та кримінальна відповідальність за доступ до заборонених знань. З іншого боку, «м'яка цензура» включає алгоритмічне зниження рейтингу певних тем, приховане блокування активістів та тихе видалення додатків з магазинів на вимогу уряду. Між цими полюсами знаходяться гібридні форми: контент, позначений як «екстремістський» і внесений до публічних чорних списків, примусова локалізація даних, що заохочує корпорації до дотримання місцевих законів про цензуру, а також політика платформ, яка постійно коригується у відповідь на політичний тиск і ринкові стимули.
Поняття цензури в цифрову епоху не можна відокремити від її історичних коренів. Перехід від аналогового до цифрового формату не скасував попередні стратегії, а трансформував їх, зробивши цензуру дешевшою, гнучкішою та легшою для приховування. Ранні дослідження в галузі управління Інтернетом зазначали, що такі ініціативи, як китайський «Золотий щит» (Великий брандмауер), стануть глобальними прецедентами. Подальші дослідження – щодо російського законодавства про Інтернет, спроб Європи протидіяти «фейковим новинам» та дебатів у США щодо відповідальності платформ – показали, що як держави, так і корпорації адаптують попередні моделі впливу до цифрової сфери з метою забезпечення безпеки та геополітичних інтересів. Таким чином, еволюціонуючі визначення визнають, що, хоча раніше цензура вимагала жорстких і ресурсомістких заходів, сьогоднішні методи використовують алгоритмічну курацію, політику платформ і соціальні норми для досягнення подібних цілей з меншою видимістю. Хоча більшість наукових досліджень зосереджується на явних механізмах цензури в таких країнах, як Китай і Росія, західні держави все частіше використовують «м'які» засоби цензури, зокрема алгоритми, що знижують рейтинг певного контенту, та закони про дезінформацію, які стимулюють платформи видаляти матеріали, що межують з забороненими, ефективно обмежуючи спектр дозволених висловлювань без залишення явних юридичних слідів.
Чинники онлайн-цензури
Політичні мотиви
В основі багатьох режимів цензури лежать чіткі політичні цілі. Авторитарні уряди використовують цензуру в Інтернеті для збереження влади, придушення інакомислення та формування громадської думки. У Китаї розгалужена система брандмауерів, створена партійно-державною владою, у поєднанні з відкритими (блокування веб-сайтів, фільтрування ключових слів) та прихованими (алгоритми, що знижують рейтинг політично чутливого контенту) інструментами, є прикладом вертикального підходу до контролю над інформаційним простором. Росія, яка останнім часом перетворилася на модель цифрового авторитаризму, використовує поєднання законодавчих повноважень, державно-приватних угод з інтернет-провайдерами та кооптації основних платформ для досягнення подібних цілей – запобігання мобілізаційним зусиллям, таким як протести на Болотній площі, та стримування критики політичного керівництва. Все більш рішучий цифровий авторитаризм виник на основі законів, за якими сотні людей переслідуються за «екстремістські» публікації в Інтернеті. 604 звинувачення були висунуті в період з 2011 по 2017 рік на підставі статей 280 і 282, які слугували правовою основою для широкої цензури.
Ці випадки не обмежуються виключно авторитарною віссю. Деякі вчені виділяють більш тонкі форми політичної цензури в умовно демократичних умовах. Західні демократії та держави, що перебувають у перехідному періоді, часто використовують політику модерації контенту для боротьби з екстремістськими матеріалами або іноземною дезінформацією, що викликає питання щодо прозорості та дотримання належних процедур. Хоча ці заходи можуть бути виправдані міркуваннями національної безпеки або громадської безпеки, вони також можуть перерости в політично вигідне придушення певних поглядів. Ця напруга знаходить відгук у наукових колах, які обговорюють глобальні інститути управління Інтернетом, показуючи, що внутрішня політика визначає реакцію держав на сприйняті цифрові загрози. Наприклад, втручання у вибори – у формі блокування певних джерел новин або маніпулювання поширенням контенту – відбувається як в авторитарних, так і в напівконкурентних режимах, що підтверджує, що політичні мотиви цензури виходять за межі чітких категорій.
Система інтернет-цензури в Ірані дає ще один кут зору для розуміння політичних чинників. Як і Китай та Росія, Іран суворо контролює та обмежує контент з метою забезпечення національної безпеки та стабільності режиму. Підхід держави включає блокування іноземних платформ, введення суворого контролю над месенджерами та розробку національної внутрішньої мережі, санкціонованої державою. Хоча мотиви Ірану збігаються з мотивами інших авторитарних держав – запобігання координації протестів в Інтернеті та придушення голосів дисидентів – на його модель цензури також впливають релігійні та культурні чинники, що посилюють політичні розрахунки.
У міру розширення цих політичних програм ми спостерігаємо, як уряди таких країн, як Єгипет або Танзанія, натхненні вдосконаленим брандмауером Китаю та законодавчою базою Росії, приймають паралельні нормативні акти та технології. Наприклад, китайська ініціатива «Пояс і шлях» служить стратегічним каналом, що дозволяє Пекіну експортувати ноу-хау в галузі цензури та засоби спостереження – системи розпізнавання облич, інструменти управління дорожнім рухом на основі штучного інтелекту та вимоги щодо локалізації даних – безпосередньо до держав, які бажають повторити окремі аспекти цієї моделі. Аналогічно, вплив Росії через Співдружність Незалежних Держав гарантує, що закони про моніторинг та перехоплення на основі SORM будуть віддзеркалені в таких країнах, як Білорусь, Казахстан та Узбекистан. Ця транснаціональна реплікація підтверджує, що режими цензури часто супроводжують економічні партнерства та дипломатичні зв'язки, перетворюючи політичний вплив на модель контролю інформації за межами кордонів однієї країни.
У західних демократіях політичні мотиви цензури можуть маскуватися під стратегіями боротьби з дезінформацією. Закони, спрямовані проти «фейкових новин» або «терористичної пропаганди», створюють ризик виникнення середовища, в якому політична еліта та впливові особи можуть формувати політику платформ і змушувати їх видаляти контент, який є політично незручним або суперечить інтересам домінуючих сил. Ця тонкий спосіб управління контентом на Заході є не менш політичним, ніж більш явні тактики блокування, що спостерігаються в авторитарних державах. Вона просто діє під виглядом законності та корпоративної відповідності, ускладнюючи припущення, що відкриті суспільства за своєю суттю підтримують справді вільні цифрові простори.
Культурні, релігійні та соціальні чинники
Культурні та релігійні норми часто взаємодіють з політичними пріоритетами, посилюючи цензуру. Обмеження Китаю щодо релігійного або етнічно орієнтованого контенту, такого як інформація, пов'язана з Фалуньгун або меншинами. Законодавчі положення Росії щодо «образи віруючих» також демонструють, що межа між культурними цінностями та політичним примусом є дуже тонкою. Контент, що вважається «екстремістським», може включати релігійну сатиру, переосмислення історичних подій або коментарі щодо політичних лідерів, які підтримують національну віру.
Іран є яскравим прикладом того, як релігійна доктрина може лежати в основі цифрової цензури. Статус Ісламської Республіки визначає підхід країни до обмежень в Інтернеті: контент, який вважається таким, що суперечить ісламським моральним нормам або загрожує релігійній владі, систематично фільтрується. Тут культурна спадщина, релігійна легітимність та національна ідентичність тісно переплітаються між собою. Блокування веб-сайтів, що пропагують «неісламські» цінності, або придушення контенту, що ображає релігійні почуття, поєднує культурне з політичним, гарантуючи, що цензура є не лише контролем згори донизу, а й відповідає моральним очікуванням певних верств населення. Уряд неодноразово блокував месенджери, такі як Telegram і WhatsApp, посилаючись на моральні та релігійні норми, щоб виправдати цензуру політично чутливого контенту, поєднуючи культурні норми з політичними імперативами. Ці додатки, включаючи Facebook, Instagram, X та YouTube, були повністю заблоковані в останні роки і доступні лише через VPN. За іронією долі, мільйони іранців продовжують користуватися цими платформами через VPN, багато з яких, як повідомляється, продаються або таємно дозволені урядом, що викликає питання про можливу таємну співпрацю або взаємну зацікавленість у збереженні часткового доступу.
Поєднання культурних та релігійних імперативів із державною цензурою не обмежується жодним окремим регіоном. Наприклад, іранська «Національна інформаційна мережа» була створена частково за консультацій Китаю, узгодивши ісламські принципи з жорстко контрольованою інформаційною сферою, побудованою за китайським зразком. У більш світських контекстах, таких як деякі регіони Латинської Америки, культурні цінності можуть проявлятися через наративи, що легітимізують стеження під приводом громадської безпеки. Тут встановлено китайські рішення для «безпечного міста», які дозволяють стежити за натовпом, виявляти «непокірну» поведінку і таким чином тихо впроваджувати норми, що свідчить про те, що за відсутності універсальних релігійних законів спільні культурні або моральні рамки все одно можуть визначати, який контент має зникнути або бути заборонений.
Окрім цих явно авторитарних контекстів, культурний та соціальний тиск може також проявлятися у більш відкритих суспільствах. Соціальні мережі, під тиском користувачів або ЗМІ, можуть видаляти контент, який вважається ненависним або образливим. Хоча така помірність може бути викликана благими намірами, вона також викликає питання щодо культурних упереджень, вбудованих в алгоритми прийняття рішень та правила для рецензентів контенту.
Економічні та корпоративні впливи
Економічні чинники також відіграють вирішальну роль у формуванні онлайн-цензури. Капіталізм спостереження, за якого корпорації монетизують дані користувачів, уможливлює тонкі форми цензури шляхом адаптації рекомендацій щодо контенту, що максимізують залучення аудиторії та доходи від реклами, часто за рахунок різноманітних або незгодних точок зору. Багато вчених підкреслюють взаємодію між корпоративними суб'єктами та державним регулюванням: технологічні компанії часто дотримуються місцевих законів про цензуру, щоб зберегти доступ до ринку. У Китаї такі вітчизняні компанії, як Tencent, Baidu та Alibaba, вже давно сприйняли цензуру як частину свого операційного середовища. Міжнародні компанії, такі як Google або Facebook, іноді розглядали компромісні варіанти – локалізацію даних, дотримання вимог щодо видалення контенту – щоб вийти на прибуткові ринки. Спочатку LinkedIn дотримувався китайських правил, цензуруючи профілі, в тому числі західних журналістів, у 2021 році; однак, зростаючі регуляторні виклики та обмежені можливості діяльності змусили платформу повністю вийти з китайського ринку до серпня 2023 року, після закриття своїх функцій соціальної мережі в 2021 році та остаточного закриття свого додатку для пошуку роботи InCareer.
Нещодавні спроби Росії запровадити закони про локалізацію даних та блокування платформ, які відмовляються їх дотримуватися, також підкреслюють, що економічні стимули – доступ до великої бази користувачів та доходи від реклами – можуть змусити корпорації пристосовувати свою політику щодо контенту відповідно до вимог уряду. У демократичних умовах необхідність дотримання місцевих нормативних актів є не менш важливою. Наприклад, загальнонаціональна заборона Бразилії на X (раніше Twitter) після його ролі в поширенні політичної дезінформації змусила платформу видалити контент або повністю припинити діяльність, підкресливши, що компанії не можуть дозволити собі ігнорувати державні вимоги без значних наслідків, навіть на Заході. Аналогічно, засновник Telegram Павло Дуров зіткнувся з арештом у Франції після того, як платформа погодилася на співпрацю з урядом щодо модерації контенту, що свідчить про те, що тиск з метою дотримання вимог виходить за межі авторитарних режимів.
Однак економічні стимули ще більше ускладнюють ситуацію. Китайські технологічні гіганти, такі як ZTE та Alibaba, а також російські компанії, такі як Protei та VAS Experts, покладаються на закордонні ринки для свого зростання. Оскільки вони експортують не тільки обладнання, таке як камери відеоспостереження та системи DPI (Deep Packet Inspection), але й консультаційні послуги та навчання, вони розширюють свою глобальну присутність, одночасно нормалізуючи більш суворий контроль за контентом. Розглянемо семінари з цифрової криміналістики, організовані китайською компанією Meiya Pico, яка провела навчання для правоохоронних органів з Аргентини до Узбекистану. Ці сесії підкреслюють синергію між корпораціями та державою: уряди отримують передові інструменти контролю та практичні знання, корпорації забезпечують собі вигідні угоди та вплив на ринок, а межа між законною боротьбою з кіберзлочинністю та політично мотивованим придушенням стає все більш розмитою.
Підсумовуючи, політичні, культурні та економічні чинники, що лежать в основі онлайн-цензури, утворюють багатовимірну матрицю. Уряди покладаються на цензуру, щоб захистити легітимність режиму та нейтралізувати опозицію, тоді як релігійні та культурні імперативи визначають, що вважається допустимою мовою. Економічні стимули змушують корпорації адаптувати свою політику, інакше вони ризикують втратити частку ринку, але цензура не є виключно інструментом державної влади. Окрім дотримання нормативних вимог, цензура також зумовлена суто комерційними мотивами. Наприклад, інтернет-провайдери в західних країнах можуть обмежувати доступ до іноземного контенту або надавати пріоритет більш прибутковим платформам не через юридичні зобов'язання, а з метою зменшення операційних витрат або сприяння вигідним партнерським відносинам. Крім того, рішення на рівні платформи про приховане блокування певних ЗМІ або зниження пріоритетності конкретного контенту можуть бути обумовлені комерційними інтересами, спрямованими на максимізацію залучення користувачів та доходів від реклами.
Ключові учасники та їх взаємодія
Екосистема онлайн-цензури формується мережею взаємодіючих суб'єктів – від урядів і державних служб безпеки до міжнародних технологічних гігантів, місцевих інтернет-провайдерів та громадських організацій. Ці зацікавлені сторони не діють ізольовано; їхні відносини є динамічними, вони еволюціонують у відповідь на зміни в політиці, технологіях, ринкових силах та поведінці користувачів. Аналізуючи їхні ролі та форми цензури, ми отримуємо цілісне уявлення про те, як цифрові інформаційні потоки регулюються, придушуються або маніпулюються в різних режимах і культурних контекстах.
Державні суб'єкти
На вершині більшості архітектур цензури стоять державні інституції – уряди, регуляторні органи та служби безпеки, які формулюють і застосовують правові та технічні обмеження. Китайська адміністрація кіберпростору (CAC) та російський Роскомнадзор наочно ілюструють, як централізовані органи влади впроваджують цензуру зверху вниз. У Китаї CAC організовує складну модель «жорсткої» цензури – пряме блокування, фільтрування за ключовими словами, повна ізоляція мережі в критичні моменти – а також «м'яку» цензуру, таку як алгоритмічні коригування рейтингу пошуку або новинних стрічок. Російський Роскомнадзор, хоча історично є менш технологічно централізованим, ніж китайська система брандмауера, все більше прагне зміцнити свій контроль, впроваджуючи чорні списки та закони про локалізацію даних, а також проводячи випробування ізоляції з метою відрізати інтернет-інфраструктуру країни від глобальної мережі.
У міру поширення китайських і російських систем контролю за кордоном, динаміка між місцевими інтернет-провайдерами, платформами та урядовими органами посилюється. Наприклад, країни, що розташовані вздовж китайського «Поясу і шляху», можуть прийняти місцеві версії нечітких китайських законів про кібербезпеку, заохочуючи інтернет-провайдерів до активної фільтрації. Тим часом аналітичні пакети російського виробництва, такі як ті, що продаються компанією Analytical Business Solutions, допомагають владі в пострадянських державах швидко виявляти потенційні загрози в соціальних мережах. Аналогічно, технології, вироблені в США, також були залучені до забезпечення цензури за кордоном. Такі компанії, як Cisco та Blue Coat Systems продавали засоби фільтрації та стеження в мережі, які згодом використовувалися урядами таких країн, як Саудівська Аравія, Бахрейн та Сирії для блокування контенту та моніторингу активістів. Це свідчить про те, що технології, які дозволяють здійснювати цензуру, не є винятковою прерогативою авторитарних держав, таких як Китай і Росія, а також експортуються з демократичних країн під виглядом комерційних угод.
Недержавні суб'єкти, включаючи іноземних журналістів, які проходять навчання в Пекінській академії виконавчого лідерства Байсе, повертаються до своїх країн, озброєні знаннями, які можуть змінити їхні редакційні рішення. Водночас активісти та групи громадянського суспільства стикаються з новими викликами: вони не тільки повинні ознайомитися з місцевими обмеженнями, але й орієнтуватися в інфраструктурі та правових рамках, які спочатку були вдосконалені в далеких державах. У цій взаємодії цензурні програми та стратегії опору стають транснаціональними головоломками, на кожну з яких впливають іноземні шаблони та технології.
Постачальники інфраструктури та платформ
Окрім держави, ключовими контрольованими точками є інтернет-провайдери (ISP), телекомунікаційні компанії та глобальні платформи (соціальні мережі, пошукові системи, мережі доставки контенту). Технічно, інтернет-провайдери можуть застосовувати «жорстку» цензуру, блокуючи доменні імена або IP-адреси на вимогу держави. Великі телекомунікаційні оператори в Росії та Ірані, які часто перебувають у частковій державній власності або підлягають суворим ліцензійним вимогам, мають обмежені можливості протистояти таким вказівкам. Вони повинні встановити обладнання для спостереження та фільтрування, як це зроблено в Росії (SORM) або в Ірані (державна мережева інфраструктура).
Обмеження пропускної здатності інтернет-провайдерами часто служить не тільки регуляторним або політичним цілям, але й економічним мотивам, де на перше місце виходять комерційна економія та ефективність мережі. Інтернет-провайдери навмисно сповільнюють завантаження іноземного контенту або контенту з високою пропускною здатністю, такого як потокові платформи або міжнародні сервіси з великим обсягом даних, щоб зменшити операційні витрати та керувати перевантаженням мережі. Ця практика часто надає пріоритет вітчизняним або партнерським платформам за допомогою таких механізмів, як угоди про нульову тарифікацію, за якими вибрані послуги не враховуються в ліміті даних, що тонко спрямовує користувачів до бажаного контенту. Наприклад, сервіси потокового відео або хмарні додатки можуть стикатися зі зниженням швидкості в години пікового навантаження, тоді як локальні альтернативи або платформи з ексклюзивними угодами з інтернет-провайдерами працюють безперебійно. Такі практики, хоча і подаються як справедливе управління пропускною здатністю або контроль перевантаженості, вводять комерційно мотивований рівень цензури, який впливає на доступ користувачів до різноманітного глобального контенту, часто віддзеркалюючи більш явний контроль, який спостерігається в авторитарних режимах.
Тим часом основні платформи – Facebook (Meta), Twitter (X), Google, TikTok та WeChat – виступають в ролі контролерів інформаційного потоку. Ці платформи реалізують власну політику щодо модерації контенту, що може призвести до «м'якої» цензури. Наприклад, алгоритмічна фільтрація може непропорційно знижувати рейтинг політичних дисидентів або сприяти поширенню продержавних наративів, як навмисно, так і в результаті ненавмисного функціонування непрозорих систем рекомендацій. На авторитарних ринках ці компанії стоять перед жорстким вибором: або підкоритися вимогам цензури для отримання доступу до ринку, або повністю припинити надання послуг. Відбулися дискусії щодо того, як Google зважував вихід на китайський ринок в рамках проекту «Dragonfly» або як LinkedIn погодився на локалізовані правила цензури для роботи в Китаї, що ілюструє вплив урядів на глобальні платформи. Аналогічно, спроби Росії заблокувати Telegram підкреслюють, як держави тиснуть на служби обміну повідомленнями та соціальні мережі, щоб вони надавали доступ до даних користувачів або виконували вимоги щодо видалення контенту. Інфраструктурні провайдери та платформи, від великих інтернет-провайдерів до App Store від Apple, іноді виконують вимоги цензури – як, наприклад, Apple, яка видалила десятки VPN-додатків зі свого китайського App Store у 2017 році та в Росії у вересні 2024 року, що демонструє, як глобальні корпорації стають посередниками місцевих режимів цензури.
Однак платформи не завжди є пасивними. Деякі обирають обмежені заходи протидії або прозорості, наприклад, колишні публічні «звіти про прозорість» Twitter щодо запитів на видалення, пропонуючи частковий опір. Коли корпоративні інтереси збігаються з вільним вираженням думок або репутацією бренду, платформи можуть відмовитися від дотримання вимог або перенести свої послуги. Таким чином, напруга між платформами та урядами перетворюється на переговори, що формуються під впливом економічних стимулів, громадської думки та репутаційних витрат.
Недержавні та транснаціональні суб'єкти
Недержавні суб'єкти також впливають на ситуацію з цензурою. З одного боку, групи громадянського суспільства, НУО та правозахисні організації, такі як ті, що складають індекси, наприклад Freedom House, або працюють над тестуванням відкритих джерел (наприклад, OONI), борються з цензурою, документуючи, відстежуючи та викриваючи приховане видалення контенту (критика наведена в розділі V). Вони допомагають користувачам обходити обмеження, тиснуть на платформи та держави з метою підвищення відповідальності та зменшення свавілля. Їхній вплив є глобальним і мережевим, який допомагає підвищити обізнаність цензури в таких місцях, як Росія, Китай та Іран, а також підкреслюють цензуру тонких форм в демократіях.
З іншого боку, екстремістські організації, «фабрики тролів» та мережі дезінформації ускладнюють ситуацію. Ці групи не є просто жертвами цензури, вони також отримують вигоду від маніпулювання інформацією. Російські «фабрики тролів» та агенти дезінформації використовують проблеми з модерацією платформ, змушуючи держави та технологічні компанії вживати надмірних заходів і, можливо, цензурувати законні висловлювання. У таких випадках недержавні суб'єкти провокують створення середовища, в якому уряди виправдовують більш авторитарні заходи. Аналогічно, екстремістський контент в Інтернеті призводить до закликів активістських груп та громадськості видалити ненависницькі або шкідливі висловлювання, що дає платформам і державам моральне обґрунтування для цензури – хоча це може створити небезпечний прецедент.
Крім того, деякі лобісти, галузеві коаліції або професійні асоціації впливають на розробку політик модерації. Лобіюючи більш суворі або більш м'які правила, вони можуть порушити баланс між свободою вираження поглядів і цензурою. У певних культурних контекстах релігійні інституції або лідери громадських організацій чинять тиск на платформи та інтернет-провайдерів з метою видалення «образливого» культурного або релігійного контенту. Ці актори представляють різноманітне коло зацікавлених груп, які можуть колективно просувати норми цензури в різних напрямках – іноді узгоджуючи їх з державними цілями, а іноді протидіючи їм.
